Шевченко-художник

Багатогранний геній і, безперечно, один з найяскравіших представників українського мистецтва. Художник-живописець, аквареліст, майстер сепії та гравюри.
Шевченко залишив по собі величезну кількість не лише творів, а й значну картинну спадщину своїх шедеврів. Нині відомо понад тисячу робіт його пензля. З них збереглося 835 творів. Більшість картин – оригінали, частково гравюри на металі й дереві, а також копії, що їх виконали художники ще за життя митця. Серед них пейзажі, історичні та міфологічні композиції, портрети і автопортрети. Понад 270 полотен утрачені.

Катерина Білокур

7 грудня 1900 року народилася видатна українська художниця Катерина Білокур, роботи якої свого часу вразили одного з найвизначніших художників XX століття ПаблоПікассо.

Майбутня художниця народилася в селі Богданівка, Полтавської губернії, а сьогодні – Київська область. У 6 – 7 років Катруся навчилася читати і батьки вирішили не віддавати її до школи, бо читати вона і так уміє, а економія одягу й взуття – величезна. Зрештою це дуже вплинуло на долю Катерини, адже перешкоджало і здобути якусь художню освіту, і навіть зробити якісь виставки картин – всюди потрібно було мати документ про освіту.

Дуже рано Катерина почала проявляти хист і любов до малювання. Шматочком вугля могла розписати стіни, або ж потайки брала з хати шматок полотна і тікала в поле малювати. Дівчинка сама робила собі пензлики з шерсті тварин і гілочок дерев, а фарбами були настої буряка, бузини, калини. Варто зазначити, що батьки ніяк не схвалювали захоплення дочки і дуже часто сварили.

За даними різних джерел, Катерина Білокур у 1922 чи 23 році прочитала про Миргородський технікум художньої кераміки. Слово “кераміка” виявилося для неї незнайомим, а от слово “художній” вона розуміла. Дівчина вирішила туди вступити, але їй відмомили через відсутність освіти. У розпачі вона залишила свої роботи на подвір’ї закладу.

Якось Катерина почула по радіо пісню “Чи я в лузі не калина була?” у виконанні оперної співачки Оксани Петрусенко. Дівчина вирішила написати листа артистці і вклала до нього полотно з зображенням калини. Співачку дуже вразив малюнок і вона попросила інших митців звернути увагу на художницю-самоучку.

Так почалося нове життя у Катерини Білокур. Її роботи виставляли в Києві, Москві та Парижі. Саме у Парижі на полотна Білокур звернув увагу Пабло Пікассо. Він сказав про Білокур: “Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї увесь світ!”.

Катерину Білокур прийняли до Спілки художників України, а ще вона отримала звання Народного художника України.Катерина Білокур тяжко хворіла, давалися взнаки злидні тогочасного сільського побуту, невлаштованість в особистому житті, хвороба матері. Померла художниця 9 червня 1961 року. У 1977 році в селі Богданівка відкрили меморіальний музей Катерини Білокур, на території якого встановлено пам’ятник.

Марфа Тимченко

Марфа Ксенофонтівна Тимченко - майстер великого хисту і широкого діапазону. Народилася вона 25 березня 1922 року в селі Петриківка на Дніпропетровщині. Видатну роль у становленні Марфи Тимченко як художниці відіграла школа декоративного мистецтва, відкрита у Петриківці 1936 року. Викладачі цієї школи - народні майстри. Вчили вони своїх учнів на зразках місцевого, петриківського, орнаменту - спочатку учні копіювали твори старших прославлених петриківчанок (особливо часто зверталися до творів Надії Білокінь), а потім переходили до власної творчої праці. І це вони робили під орудою таких майстринь, як відома вже й тоді Тетяна Пата. Декоративне малювання, яке досі було звичайним заняттям для кожного петриківчанина, набувало тепер характеру професії.

У 1936 році Петриківська школа декоративного мистецтва надіслала малюнки Марфи Тимченко до Києва на виставку, і молода майстриня того ж року отримала премію. А 1938 року її запросили до школи майстрів народного мистецтва, що виникла у Києві на базі колишніх центральних експериментальних майстерень. З цього часу і починається розквіт творчого життя Марфи Тимченко.

1940 року Тимченко покидає школу і йде працювати на Київський керамічний завод, а наступного року переходить до Коростенського фарфорового заводу. Там вона робить перший ескіз розпису декоративного блюда. Перед молодою майстринею відкривається перспектива справжньої творчої праці, яка, однак, триває лише півроку. Потім війна, повернення до Петриківки. Але 1944 року Тимченко знову у Києві - працює в Інституті декоративно-прикладного мистецтва Академії архітектури УРСР. Тут вона дістає змогу повернутися до розпису посуду. Розпочавши роботу у фарфорі, Марфа Ксенофонтівна не пішла шляхом наслідування, а прагнула утвердити своє власне розуміння декоративного мистецтва. Про це свідчить ряд її графічних композицій того часу.

На цей час припадають і такі роботи Тимченко, як розпис меблів, дерев’яних коробок, тканин під батік. Тоді ж художниця робить перший розпис дерев’яної тарілки з портретом Т. Г. Шевченка (1947-1948). Цікаво, що цю роботу вона виконує за традиційними прийомами XVIII- початку XX століття: тарілка фарбувалася в один колір, а по цьому тлу наносився різнобарвний орнамент.

1950 роки - це новий етап у творчості художниці: вона починає працювати над ескізами для тканин і вишивок, з 1954 року працює на Київському експериментальному заводі художньої кераміки, де засвоює техніку малювання по фарфору. З цього часу робота Марфи Тимченко як художника-фарфориста стає відомою в широких колах аматорів мистецтва. Але вона працює водночас і як графік, причому робота в графіці значною мірою залишається основою для розписів по фарфору.

Вази, які розписувала художниця, були подаровані Мао Цзедуну, Річарду Ніксону, Йосипу Тіто, Олексію Косигіну, Володимиру Щербицькому, Леоніду Брежнєву. У 1979 році Марфа Тимченко в співавторстві з Іваном Скицюком оформила магазин “Казка” у Києві. Твори художниці експонувалися на чисельних виставках в Україні та за кордоном. У 2000 році Тимченко отримала Шевченківську премію.

Марія Приймаченко

Марія Приймаченко народилася за різними даними 31 грудня 1908 або близько 12-13 січня 1909 року у селі Болотня на Київщині. За своє 89-річне життя створила понад 650 робіт. Вважається неперевершеним митцем наївного народного стилю (примітивізму). У своїх роботах зображувала чарівних тварин, квіти та сюжети з селянського побуту. Протягом життя художниці її картини відвідали експозиції Всесвітньої виставки у Парижі, численних республіканських показів мистецтв, а також побували у Варшаві, Софії, Монреалі, Празі. Сьогодні картини Марії Приймаченко оцінюють в десятки тисяч доларів, проте все життя художниця прожила у скруті. Марія Оксентіївна і її постать оповиті химерними загадками та таємницями.

«Щоб не плакать, я сміялась…»

У семирічному віці маленька Маруся тяжко захворіла. Діагноз невтішний – поліомієліт. В подальшому усе життя мисткиня переживатиме страшні болі, не одну операцію і практично на всіх фото буде з милицями. За спогадами сучасників, саме неможливість сповна працювати в полі з родиною дала дівчинці вдосталь вільного часу, і вона почала малювати.

Порося за малюнки

Серйозно малювати Марія почала у 17-річному віці. Вона знайшла синюватий глей, яким розмалювала власну хату. Вчинок дівчини припав до душі усій околиці – незабаром її чекало перше замовлення. За розмальовку хати сусідів Марія отримала винагороду – порося. Згодом, саме це порося допомогло усій її сім’ї вижити в голодні часи.

Художник має бути голодним. Історія про ліжко, патефон і Запорожець

Дивовижно, але Марія Приймаченко з сином завжди жили у великій скруті. Все життя вони потроху будували будинок на своєму подвір’ї, бо в старій хаті, що дісталася художниці від батьків, ледве можна було жити.

Марія Оксентіївна ніколи не брала грошей за картини – вона їх лише дарувала. Кіносценарист Олександр Рожен пригадує в інтерв’ю, що «Марію, здається, залякала влада». Він наводить історію, що оповів знайомий журналіст – нібито Марія Приймаченко виграла якусь вагому премію, однак коли він її зустрів – жінка була дуже засмучена, а невдовзі журналіст дізнався, що нагорода за премію передана у фонд миру.

За весь свій вік художниця отримала від влади три подарунки. Після піврічного навчання у Києві - патефон і залізне ліжко. А у 1994 році Президент Леонід Кучма подарував Марії Приймаченко автомобіль Запорожець. Щоправда, машину її син просто поставив у дворі, попередньо віддавши сусідам шини. До слова, роботи художниці в фаворитах одразу у двох українських президентів – Леоніда Кучми та Віктора Ющенка.

Звірі з фантазії

Приймаченко все життя малювала звірів, але ніколи не була у зоопарку. Їй порадили цього не робити під час її навчання у експериментальних майстернях при Київському музеї українського мистецтва. Буцім, щоб не зруйнувати її буйну уяву. Справжніх екзотичних тварин Марія вперше побачила лише у дуже дорослому віці - в цирку, куди її привіз видатний режисер Сергій Параджанов.

Червоне – то любов, а чорне – то журба…

Марії Приймаченко пощастило пізнати щастя і в особистому житті. На жаль, воно було недовгим. Під час навчання у Києві вона знайомиться зі своїм односельчанином, лейтенантом піхоти Василем Маринчуком. Закохані не встигли й побратися, як чоловіка призвали на фронт. Василь ще встиг отримати звістку про народження сина Федора і написати відповідь. Після цього зв'язок з ним обірвався. Марія Приймаченко ніколи не дізналася, де він похований. Художниці напередодні смерті коханого снився дивний сон: про сад, в якому все навпаки - коріння стирчить догори, а квіти ростуть в землю. Після загибелі Василя вона вишила скатертину чорними трояндами і накрила нею стіл. Ще довго по його смерті вона не братиме пензля до рук.

Легенда про Пікассо

Існує чутка, нібито Пабло Пікассо називав Марію геніальною, а її твори -

прекрасними роботами. На жаль, ця історія і понині не має жодних документальних підтверджень. Зв’язок з Пікассо відстежується тільки такий: журналістка Людмила Лисенко згадує, як привезла одного разу в село до Марії альбом з роботами Пікассо. Художниця оглянула його і сказала: «У нас в селі цього б не зрозуміли».

Мистецтво – гроші

Вже після смерті Марії Оксентіївни сталося кілька скандалів, пов’язаних з грошима і її картинами. Так 2006 року її будинок, у якому жив син художниці Федір, пограбували. Винесли понад 70 картин, кожна вартістю до 10 тисяч доларів. Частину правоохоронним органам вдалося повернути, частина ж вважається втраченою і ймовірніше за все перепродається на чорному ринку.

Не менший скандал стався з фінською компанією «Марімеко», що спеціалізується на виробництві речей для дому. Компанія використовувала малюнок дизайнерки Крістіни Ізоли, який дуже нагадував роботу Марії Приймаченко «Щур у дорозі» 1961 року. Після викриття плагіату компанія визнала свою провину і вибачилася. А фінська авіакомпанія FinnAir, що рекламувала горе-фірму, була змушена швидко прибрати рекламу з використанням зображення зі своїх літаків.

Іще трохи фактів:

Марія Приймаченко однаково вправно малювала обома руками.

Художниця була малоосвіченою: за її плечима усього чотири роки навчання. В підписах до картин вона практично не ставила розділових знаків і користувалась народною говіркою. Зі спогадів знайомих, вдома у Марії не було ні книг, ні газет.

Щоб заробити грошей, Приймаченко шила оригінальні весільні сукні усій окрузі, щоправда цікавим методом: фасон і крій вона обирала «на око», а ножицями не користувалася – просто рвала тканину.

Марія Оксентіївна мріяла зібрати митців і розмалювати будинки в містах: «…що за дива витворили б - цвів би не лише садами Київ. Будинки б сміялися до людей...».

Мисткиня була дуже сувора і не любила гостей, однак до неї полюбляли приїжджати журналісти, художники, режисери. Як згадує художник Андрій Пушкарьов: «Мабуть, Марія цінувала просто Божий дар в кожній творчій людині».

Марія Приймаченко також творила ілюстрації до книг. Зокрема, саме її малюнками прикрашені дитячі книги "Ой коники-сиваші" (1968), "Товче баба мак" (1970), "Журавель" (1970), "Чорногуз приймає душ" (1971).

Син Федір й онуки Петро та Іван також стали художниками.

Ганна Собачко

Ганна Федосіївна Собачко-Шостак – майстриня декоративного розпису. Доля жінки, як і талан інших митців початку XX століття, нерозривно пов’язана з відродженням українських традицій. Сьогодні забуте ім’я мисткині поступово повертається до нас. Її внесок до світової скарбниці мистецтв – значущий та дорогоцінний. Вона малювала чудернацькі квіти, коли одна цвітка вплітається в іншу й перетворюється на казкових птахів, риб чи людей – усе в найкращих традиціях народних орнаментів, які передають колорит і багатство нашої природи. Її твори підкорили Париж та Нью-Йорк. Тисячі композицій – і жодна не повторилася, кожна робота унікальна. Недарма ж французький художник Анрі Матісс сказав: “Не вам, а нам у вас треба вчитися, адже ви маєте велике національне мистецтво, ікони й унікальне народне мистецтво Ганни Собачко”.

Народилася Ганна 15 грудня 1883 року в селі Скопці на Полтавщині. Родина була дуже бідною, тому дівчинка провчилася лише два роки, після – гарувала в полі на заможних панів. Зимовими вечорами допомагала матері ткати полотно та вишивати. Її зачаровували квіти, які немов оживали на тканині. Влітку, коли випадала нагода, бігла на луги й милувалася рослинами. Їй здавалося, що вони усміхаються та розмовляють із нею. Намилувавшись – намагалася передати красу на папері, або ж розписувала хату чи розмальовувала рушники.

Якби не один випадок, який перевернув життя молодої мисткині, вона б так і залишилася талановитою, але невідомою сільською майстринею, і світ би ніколи не дізнався про Ганну Собачко. Та доля була прихильною. У 1910 році в тому ж селі жила відома меценатка та поціновувачка народної творчості – Анастасія Семиградова. Їй потрапили на очі роботи молодої дівчини, жінка була в захваті. Замовила Ганні рушники та навіть виділила одну з кімнат будинку для майстерні Собачко. Невдовзі пані Анастасія показала роботи іншій художниці – Євгенії Прибильській.

Прибильська, як і Семиградова, оцінила творчість Ганни. Під впливом двох жінок Собачко дещо відійшла від традиційного розпису й почала працювати в жанрі декоративної графіки. Писала аквареллю та гуашшю. Композиції буяли кольорами та фантазійними візерунками. Ганна створила чимало панно та вишивок, які експонувалися в Києві, а згодом і в Петербурзі та навіть Берліні.

За сприяння Прибильської восени 1915 року вдалося організувати стенд на виставці у Москві в межах проєкту “Сучасне декоративне мистецтво”.

За рік потому, майстриня створила композицію “Тривога”. У ній Собачко передала жахи Першої світової війни, зобразивши червоно-вогняним кольором смерчі, які вселяли розпач і тривогу воєнних років.Коли ця робота потрапила на виставку в Парижі, то вона позбавила спокою естета Василя Кандинського, а художник Анрі Матісс із неприкритою заздрістю хвалив роботу українки.

У 1918 році Ганною Собачко, а точніше, її творчістю опікувалася відома в ті часи модерністка Олександра Екстер. Вона допомогла організувати виставку художниці в Києві. А в 1924-му Ганна тріумфувала в Берліні та Мюнхені. Про українку з маленького села заговорила вся Европа. Але вдома її роботи почали втрачати свою актуальність. Більшовицька влада цінувала лише революційне мистецтво – агітки, плакати, а квітки художниці ніяк не вписувалися в той напрям. Виставки вже не проводилися, лише зрідка можна було побачити її роботи на приватних вернісажах. Проте, за оформлення українського павільйону в Москві до Всеросійської Сільськогосподарської Виставки вона отримала звання майстра народної творчості й стала членом Спілки художників СРСР.

Коли в Україні вирував Голодомор, відомості про мисткиню загубилися. Дехто подейкував, що жінка, рятуючись від голодної смерти, покинула Батьківщину. Невдовзі з’ясувалося, що вона мешкає в селі Черкизово під Москвою під прізвищем Шостак.

Ганна продовжила займатися улюбленою справою, за її ескізами виготовляли килими, тканини тощо. Роботи знову почали експонуватися на виставках. Зокрема, в 1937-му в Парижі, за два роки в Нью-Йорку.

У березні 1965 року тріумфально пройшла ретроспективна виставка художниці в музеї Тараса Шевченка. Натхненна успіхом жінка знову взялася за пензля. Хотіла повернутися на Батьківщину, але цинічна фраза, кинута секретарем ЦК Андрієм Скабою, болюче різнула по серцю: “У нас таких Собачок – в кожному селі!”

3 грудня 1965 року серце Ганни Собачко зупинилося навіки. Попрощатися з мисткинею прийшло все село Черкізово.

“Твори Ганни Собачко – золота сторінка в історії українського мистецтва”, – так сказав про них відомий український письменник і шанувальник народної творчості Михайло Стельмах.